В останній день творіння Бог сказав: «Створімо людину за образом Нашим» (Бут 1, 26). Тож людина створена за образом (подобою) Божою. Але що це означає? Бог – це дух, а у людини є фізичне тіло. То чим ми схожі на Бога? І чи справді схожі? А як щодо людей, які чинять зло, чи вони зберігають подобу Божу? І коли йдеться про фізичне тіло людини, можливо, воно не створювалося за образом Божим у прямому сенсі, оскільки Бог – нематеріальний. Тим не менше, християни мають дбати і про свою фізичну частину також. Чому? І як дбати?
***
Значимість образу Божого для людини
Коли читаємо в Книзі Буття про те, що людина створена за «образом і подобою» (гебр. «selem» і «demut»), то передусім належить пам’ятати, що ці два поняття є синонімами і повторюються – що часто мало місце у семітських текстах чи мовах – для підсилення сказаного. Іншими словами, людина створена в особливий спосіб на образ Бога, можна би сказати – у «посилений» спосіб, або – особливо подібна до Бога. Крім того, це сотворення на образ і подобу Бога означає певну пов’язаність людини з Богом, певний взаємозв’язок. Одночасно, як постійно підкреслюють Отці Церкви чи богослови, Бог в жоден спосіб не подібний до людини. Всілякі спроби уподібнити Бога до людини називаються «антропоморфізмом», чим відзначалися, на приклад, грецькі міфи. Коротко кажучи, наголошуючи на тому, що людина має в собі «образ Бога», говорить про те, що людина сотворена Богом. Принаймні, це мали на увазі автори Книги Буття.
Твердження, що «людина є образом Бога», має також досить серйозні наслідки для богослов’я. Передусім, можливість для Бога «стати людиною», тобто можливість Втілення. Взагалі, деякі Отці Церкви, як наприклад Іреней Ліонський, твердили, що Бог, створюючи людину, за взірець мав свого Втіленого Сина, Ісуса Христа. Це як би обернення перспективи і поставлення Христа в центрі сотворіння людини, і що Христос є фундаментом цього сотворіння загалом і образу Божого в людині зокрема. Крім того, так як Втілений Син Божий є Спасителем людини, то вже сотворення людини «на образ Бога» є властивим початком її спасіння. Образно кажучи, в момент сотворіння людини «на образ і подобу Бога» маємо справу з початком (сотворінням), центром (Христом) і завершенням (спасінням).
Святе Письмо про образ Божий в людині
Коли в Святому Письмі йде мова про сотворіння людини на образ і подобу Бога (див. Бут 1, 26), то це з одного боку підкреслення не-божественності сотвореної людини, а з другого, що щось таки божого, якийсь божественний первісток в людині знаходиться. Можна би сказати, що людина завдяки цьому образу стає на високому рівні посеред всього сотворіння (див. Пс 8 ), стає ніби посередницею між Богом-Творцем і рештою земного творіння. Варто теж додати, що хоча людина і є «на образ і подобу Божу», безпосередньо зображувати будь який образ Бога чи Його подобу категорично було заборонено (див. Вих 20, 4; Втор 5, 8 ).
Ця заборона була дана народу Ізраїля, щоб він не уявляв собі Бога антропоморфічно, тобто на людську подобу, як це часто мало місце у сусідніх народів, а також, щоб підкреслити духовну, а не матеріальну природу Бога. Також це був напрямок в сторону стислого монотеїзму, єдинобожжя, чистоти культу, і що цей Єдиний Бог не може бути в жодному випадку зображений, якось представлений. Хоча, постійно ці спокуси з’являлися, як хоча б у випадку золотого тельця (див. Вих 32, 1-6), чи теж якісь залишки попередніх культів, як у випадку мідяного змія (див. Чис 21, 4-9).
Новий Завіт продовжує старозавітну заборону зображувати Бога. Але теж зображення неіснуючих богів називається «безбожністю» (див. Рим 1, 18-25). Проте, Новий Завіт розрізняє невластивий чи фальшивий образ Бога, що окреслюється грецьким терміном «eidolon», то значить «ідол», але етимологічно це поняття означає «зображення», від іншого грецького поняття а саме «eikon», дослівно «образ», від якого є наше «ікона». Обидва ці грецькі поняття, «eidolon» та «eikon», походять з платонської естетики, а також з платонового розуміння ієрархії буття, коли нижчі творіння є лише відображенням верхніх ідей.
В Новому Завіті натомість ці поняття набирають суто богословський сенс. Особливо, що стосується нашої теми, а саме образу Божого в людині, а одночасно – неможливість зобразити образ Бога, то тут Новий Завіт вносить певну революційну новину. Це Ісус Христос, Втілений Бог і істинна людина, стає «іконою невидимого Бога» (Кол 1, 15), і передусім саме завдяки своїй видимій людській природі.
Відтепер саме в Христі людина на ново відкриває своє Боже дитинство, а також свій істинний образ і свою подобу Богу. Власне так Апостол Павло розуміє наше, християн, призначення згідно предвічному замислу Бога: «Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його» (Рим 8, 29а). Що важливо, подібно як у Старому Завіті не лише кожна окрема людина, окремо від інших, мала своє значення перед Богом, але важливою теж була спільнота, часто називана «Народом Божим», так само в Новому Завіті важливим є «Тіло Христове», в якому кожен вірний є членом цього Тіла, а Христос – Головою. Власне, завдяки участі в Тілі Христовому, беремо участь у оновленому образі Божому, бо Христос є «Новим Адамом», який заново привернув людині значно притемнений гріхом «старого Адама» образ Божий.
Богословський підхід до питання «образу і подоби Божої» в людині та питання еволюції
Образ Божий (грец. «еikon tou Theou»), який людина отримала підчас сотворіння, і який в ній залишається, став значно притьмарений після первородного гріха. Тим не менше, завдяки цьому людина є унікальним посеред всього творіння. Лише людина, яка є образом Бога, здібна пізнавати і любити Бога, а тим самим приймати участь у житті Бога. Лише людина сотворена Богом з приводу безмірної любові Бога до цієї ж людини. Зрештою, потім відкуплення грішної людини керуватиметься тим самим приводом (див. Йн 3, 16).
Саме правда про людину сотворену на образ і подобу Божу, а конкретніше – на образ і подобу Трійці, тобто трьох Божественних Осіб, дозволило християнським богословам перших віків опрацювати концепцію «людської особи», а також – що не менш важливо – про гідність цієї особи. Також саме на цьому фундаменті, а саме на подібності до Бога, який є розумний і свобідний, базується розумність і свобода людської особи.
Звичайно, знову таки, так як первородний гріх дещо негативно вплинув на цей образ, тобто на здібності чи то інтелекту, чи то людської волі, то людина потребує невпинної допомоги Бога у формі Його благодаті. Ця благодать допомагає між іншим у спілкуванні з Богом, за посередництвом дару віри та дару любові. Також Божа благодать допомагає людині, яка з приводу поранення наслідками первородного гріха, стала податною до чинення зла і гріха, щоб виходила з цих так званих падінь, навертаючись і преображаючись, тобто знову роз’яснюючи в собі, на скільки це лише можливо, образ і подобу Бога.
Іншими словами, образ Бога в людині має динамічний, а не статичний характер. Він може в певному моменті майже ясніти, і людина тоді навіть назовні явиться для багатьох як «людина Божа», а може теж стати сильно затьмареним, і людина тоді стає як би «темною силою» чи навіть «породженням зла». Проте, власне завдяки динамічному характеру цього образу, завжди, до самої смерті, є шанс змінитися на краще, привернути образ Божий у собі, відповісти ствердно на пропозицію Божої допомоги. Особливо багато про динамічний характер образу Божого в людині писав свого часу св. Іриней Ліонський.
Повертаючись до питання про «сотворіння на образ і подобу Бога» кожної людини, то важливо підкреслити, що хоча часто говориться про сотворіння людської душі на той образ, проте вірніше є твердження «сотворіння людини», тобто душі і тіла на цей Божий образ, а не лише душі, як ніби тіло людини у цьому образі не приймало б участі. Саме завдяки тілу Втіленого Сина Божого ми маємо видимий доступ до образу самого Бога. Взагалі, в Посланнях Апостола Павла, тіло людини назване «храмом Духа Святого»: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас?» (1 Кор 6, 19). Тіло людини саме тому потребує поваги і пошани, бо було сотворене разом з душею на образ Божий, і що Син Божий прийняв людське тіло підчас Втілення, таким чином обоживши його.
Крім того, у християнському вченні важливе місце займає віра у воскресіння плоті після смерті, на взірець Воскресіння Христа. Людина передусім тоді дбає по-християнськи про тіло, коли живе у гармонії з Богом, коли дбає про святість свого «храму Святого Духа», про його чистоту і охайність, але також про його здоров’я і безпеку. Єдиний мотив, який у християнстві традиційно приймається, що дозволяє пожертвувати своє тіло, а отже і земне життя – це мучеництво за віру у Христа, коли людина віруюча має вибір: зректися Христа, чи однак дати про Нього свідоцтво, навіть коштом мучеництва, а отже піддаючи своє тіло стражданням чи теж смерті.
У наш час все частіше виникає питання, як погодити правду про сотворіння людини на образ і подобу Бога, про що говориться в Святому Письмі, з гіпотезою про еволюцію, про що говорить наука, тобто про поступовий розвиток як тілесний, так і ментальний людської істоти? З наукової точки зору тут мова про «гомінізацію» (з лат. «homo» – людина), себто про поступове «ставання людиною розумною» з загального виду гомінідів, а конкретно – з підвиду гомінінів. Наука твердить про протяжність принаймні у 6 млн. років цього процесу, коли все почалося, і завершилося видом «homo sapiens», тобто «людиною розумною» від 200-250 тисяч років тому. До речі, у науковому світі існують такі поняття, як: «Мітохондріальна Єва», жінка яка жила в Африці десь 200 тис. років тому, і яка є найближчим спільним предком усіх живих людей, а також «Y-хромосомний Адам» – найближчий загальний предок всіх нині живучих людей по чоловічій лінії, що жив біля 140-160 тис. років тому.
З точки зору науки, еволюція – це певна і така, що має вагомі докази теорія, яка в поєднанні з генетикою, є основою для еволюційної біології. Єдине, над чим ведуться інтенсивні наукові дискусії – це деякі етапи еволюції, а також її різнорідні відгалуження. Також в науці не вияснене питання про остаточні причини гомінізації. Зрештою, питання про причини на загал є важкими для природничих наук і зазвичай наука залишає ці питання філософії.
Варто лише сказати, що християнське, а принаймні католицьке вчення про сотворіння людини на образ і подобу Бога, не стоїть в опозиції до наукового вчення про гомінізацію, тобто про поступове ставання людиною, в тім теж до теорії еволюції, на що натякав ще ІІ Ватиканський Собор (див. Gaudium et spes, 5), чи теж недавні висловлювання Римських Понтифіків. А це тому, що гомінізація стосується перш за все земним етапом життя людини, її зовнішнім розвитком, а не стосується ані засадничих причин її існування у світі, ані її остаточним призначенням, ані її трансцендентним виміром.
Іншими словами, вчення Церкви на сьогоднішній десь не бачить жодних перепон для Бога-Творця творити людину, розумну і свобідну, тобто на свій образ і подобу, способом еволюційним, виводячи її з царини тварин. Зрештою, у Святому Письмі символічний опис етапів сотворіння описує «шостий день Творіння» як виникнення тварин і людини. Єдиний момент у даному питанні, який вартий подальших дискусій чи діалогу між наукою і теологією, стосується походження душі людини, яка на відміну від «тваринної душі» чи теж так званої «рослинної душі», є власне суттєвою складовою-ознакою людини розумної, як каже наука, чи людини сотвореної на образ і подобу Божу, як каже Святе Письмо.